Косів. Столиця карпатських сувенірів

Районний центр Косів розташований у південній частині українського Передкарпаття на берегах річки Рибниця. Географічно це вже не Гуцульщина, але здавна Косів був чи не головним торговим осередком Гуцульщини, адже лежав на перетині основних шляхів, які сполучали Карпати з Галичиною та Поділлям. Нині кількість населення міста становить трохи більше 8 тисяч осіб. Хоча розмірам „білого дому” Косова могли б позаздрити і значно більші міста.

Косівські сувенірні крамниці

У Косові є невеликі приватні музеї та хати-сувеніри)

Центральна частина Косова

Косів – неофіційна столиця карпатських сувенірів. Сувенірний ринок, який працює лише по суботам (починаючи з трьох годин ночі), є чи не найбільшим в Україні. А сувенірні крамниці тут майже на кожному кроці. І майже всі автентичні карпатські сувеніри, що продаються на ринках України, пройшли через косівський ринок, і вироблені або на Косівщині, або на прилеглих гірських територіях.

У радянські часи Косів вважали містом мільйонерів. Тут процвітали мистецькі промисли, а за вироби можна було отримати непогані грошенята, причому майже без ризику бути покараним за „нетрудові доходи”.

Офіційно мистецькі промисли у Косові почали розвиватись ще в часи Австро-Угорщини. У 1850 році у містечку, яке було тоді центром повіту, було створено ткацьке товариство. Пізніше з’явилася ткацька школа. А в першій половині ХХ століття, вже у польські часи, Косів став центром килимарства.

В радянські часи у Косові було створено училище декоративно-прикладного мистецтва, яке нині трансформувалося в інститут.

 

З трьох боків Косів оточують мальовничі передгір’я Карпат. Це сприяє його розвитку як курортного центру. Сюди щорічно приїздять тисячі відпочивальників. І так було здавна, адже становлення Косова як курорту почалося ще у ХІХ столітті. Нині у Косові десятки баз відпочинку, готелів та приватних садиб. Деякі з них мають досить високий рівень і статус. Як от, наприклад, готель-садиба „У Люльки”, де мені довелося ночувати.

Косів вперше згадується в історичних документах під 1424 роком. Правда тоді це було село Косово. Місто ж офіційно виникло у 16 столітті, поряд із родовищем солі. Тоді тут була соляна баня, з якої випарювали сіль. Видобуток солі офіційно припинили аж у 1938 році.

Річка Рибниця

В Литовсько-Польську добу Косів вже був містечком. Його доля нічим не відрізнялася від більшості галицьких міст, власниками яких були поляки (хіба що близьким розташуванням гір). Неодноразово його руйнували татари та турки. Але Косів відроджувався. В австрійські часи він став повітовим центром. Українці в той час становили половину населення, а 35 відсотків становили євреї. Не дивно що така значна кількість євреїв зумовила розвиток міста як центру торгівлі.

Більшість старовинних житлових будівель, з тих що збереглись у центрі Косова, свого часу були єврейськими. А ще від євреїв збереглася значна історико-культурна пам’ятка – цвинтар-кіркут. Розташований він у центрі міста, на горі. Зарослий, похмурий але дуже цікавий. Кожний надгробок тут – витвір мистецтва і дуже жаль що ці надгробки потихеньку руйнуються. Поряд з кіркутом колись була синагога. Її розібрали у радянські часи.

Є у Косові дерев’яна православна церква Різдва Івана Хрестителя. Звели її у 1912 році в гуцульському стилі. Нині церква робоча і досить доглянута. Розташована серед цвинтаря, на якому збереглося немало цікавих склепів та надгробків.

 

Церква Різдва Івана Хрестителя відома тим, що в ній у 1990 році прийняв постриг в чернецтво патріарх УПЦ КП – Володимир (Романюк) – той що похований біля Софії Київської.

Іншою святинею Косова була греко-католицька дерев’яна церква Василя Великого, яку звели у 1895 році. У 2009 році ця церква згоріла. Її намагалися врятувати, є навіть відео. Але марно. Зараз церкву відбудували ніби то за старим проектом, але на стару вона вже зовсім не схожа – інші бані, зелена металочерепиця, світле дерево – ну не те.

Є у Косові два костьоли. Один – сучасний, зведений біля інституту декоративно-прикладного мистецтва. Перший католицький храм на цьому місці звели у 1771 році. У 1881 він згорів. Через шість років на його місці звели новий костьол, який простояв до 70-х років минулого століття (був розібраний радянською владою).

Інший косівський костьол стоїть на польському кладовищі. Точніше це велика каплиця, яка виконувала функції головного католицького храму міста до побудови нового костьолу. Каплицю звели у 1866 році, а з 1911-го вона вже діяла як костьол.

Вулицями Косова я блукав цілий день (можна сказати що лише день). Місто дуже сподобалось. Хоча на великий сувенірний ринок мені потрапити не пощастило.

Текст та фото Романа Маленкова

 

Полтава: Іванова гора

 

Історичним ядром Полтави є Іванова гора. Саме тут на початку XVII століття було зведено Полтавську фортецю, про яку сьогодні нагадує відновлена її частина - Подільська вежа. В наші дні це історичне місце називається Соборним майданом - на честь відновленого шедевра українського бароко - Успенського собору. На Івановій горі є дуже вдало відновлена садиба засновника нової української літератури Івана Котляревського - з хатою, коморою, повіткою та криницею. Багаточисельних туристів та мешканців міста сюди приваблює романтична альтанка, що стоїть над урвищем, з якої відкривається панорама Подолу та Хрестовоздвиженського монастиря. А ще на Івановій горі можна побачити декілька цікавих сучасних пам'ятників, зокрема, пам'ятник галушці.


Фортецю в Полтаві у 1608 році заснував великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Її було збудовано на місці, яке називали „пустою слободою”. На трикутному мисі на високому правому березі Ворскли між двома ярами - Мазурівкою і Панянкою спорудили земляні вали, які укріпили ровом і частоколом. Первісні укріплення були у вигляді невеликих земляних бастіонів напівкруглої та простокутної форми в плані, сполучених валами. На розі, приблизно там, де нині стоїть так звана Ротонда, був великий, підковоподібного плану бастіон. Найважливіші ділянки оборони посилювалися рубленими дерев’яними баштами. В’їзна брама стояла з північного заходу.


Після Переяславської угоди 1654 року Полтавській фортеці надавалося великого значення, тож 1658 року під орудою полтавського полковника Мартина Пушкаря її ремонтували. Для цього спеціально присилали з Москви воєводу А.Чиркова. Влітку того ж таки року Полтаву здобули штурмом і спалили війська повсталого проти Москви гетьмана Івана Виговського. Після того з наказу московського уряду фортецю відбудували, з’явився зовнішній пояс оборони: для захисту форштадта (передмістя) викопано рів і насипано вал. 1709 року, на час облоги Полтави українською і шведською союзними арміями, фортеця вже мала досить розвинену систему укріплень, близьку до бастіонної - у вигляді неправильного полігона, дещо витягнутого з півдня на північ. Було п’ять в’їзних брам: Подільська, Мазурівська, Київська, Спаська, Криловська. Лінія оборони складалася з сухого рову й крутого земляного валу з палісадом, але без валганга, „за козацьким звичаєм”. Усі вежі були дерев’яні, рублені, чотиригранні, невисокі з наметовими дахами.


Полтавська фортеця вже на початку XVIII століття не відповідала європейському рівню фортифікації. Не випадково Петро І, оглядаючи, її після Полтавської битви, сказав полоненому фельдмаршалові Реншильду: „Дивно, що за такої тривалої облоги ви не змогли опанувати цю слабку фортецю”. Тому до 1730 року фортецю реконструювали. Відновлена твердиня мала високі земляні вали з частоколом, земляні бастіони більш-менш регулярних обрисів, сухий рів і 8 башт, що збереглися з попереднього періоду. У такому вигляді фортеця проіснувала, поступово руйнуючись, до 1805 року, коли вали й рови прорізали новорозпланованими вулицями. 1817 року, за розпорядженням генерал-губернатора, вали розкопали, рови засипали і на місці їх проклали бульвари. У 2009 році було відновлено одну з веж фортеці - Подільську.


Свято-Успенський кафедральний собор на Івановій горі є визначною пам'яткою козацького (українського, мазепинського) бароко 2-ї половини XVIII століття. Тут, у самому центрі Полтавської фортеці, на місці сучасного собору, вже у 1695 році існувала дерев'яна Успенська церква, яка була «градським собором». У 1751 році за ініціативи полковника Андрія Горленка, обозного Андрія Рунівського, полкового судді Григорія Сахновського, бунчукового Димитрія Білухи та міського отамані Іллі Волховського розпочато спорудження нового храму. Через відсутність достатнього фінансування та інші причини будівництво тривало аж до 1770 року. Це був перший кам'яний собор Полтави.


Розміри новозбудованого храму сягали 32 метри в довжину і 17 метрів в ширину. Спочатку це була двоповерхова базиліка київського стилю з трьома банями, по обидва боки якої були розташовані ризниця та паламарня. Фасади прикрашали декоративно оздоблені фронтони. Пізніше, близько 1780 р. храм перебудовано: добудували ще два куполи над вівтарною частиною. В 1899–1900 рр. було добудовано притвор, хори перенесено західніше, храм став світлішим, просторішим, площа зросла майже на 170 кв. м, а над входом прибудували дві невеличкі бані та аркове перекриття, були демонтовані два стовпи, хори пересунули до західної стіни. З 1847 р. після перенесення архиєрейської кафедри з Переяслава в Полтаву «градський собор» став кафедральним.


У 1774 році було розпочато будівництво дзвіниці, яке затяглось через відсутність коштів аж на 27 років і було завершено 1801 року. На другому ярусі розміщались дзвони — один з них 350 пудів. На третьому ярусі було встановлено дзвін з назвою «Казикерманъ» з барельєфами Успіння та Христа у терновому вінці.


Після руйнування собору у 1934 році вона стояла пуста. Під час війни з 1941 по 1946 рік у ній було відновлено храм Іоанна Предтечі, який тут діяв ще з 27 лютого 1787 року - дня його освячення. Дзвіниця собору довгий час після війни стояла руїною, потім у ній розміщувались різні майстерні. На 1100-ліття Полтави було вирішено реставрувати дзвіницю та облаштувати в ній музей міста з оглядовою площадкою на верхньому ярусі. Останнім часом у ній знайшла прописку виставка самодіяльних художників міста. Таким чином дзвіниця збереглася до початку 90-х років, коли почалися процеси руйнування комуністичного режиму і стало можливим вільне релігійне життя.


У 1934 році собор було зруйновано московсько-більшовицькими окупантами. Вціліла лише дзвіниця. З з 1999 по 2005 року проводилися роботи з відновлення собору. Сьогодні Свято-Успенський собор належить Українській Православній Церкві Київського Патріархату.


Поруч з собором на Івановій горі знаходиться відновлений у 1969 році комплекс садиби Івана Котляревського, в якому влаштовано музей літературно-меморіальний музей засновника нової української літератури. Відтворення комплексу здійснювали за акварельним ескізом Т. Г. Шевченка (був тут у 1845 р.), на якому хату зображено від Ворскли на тлі Успенського собору; літографії художника Р. Мелліна, де будинок показано від воріт; за спогадами сучасників та за планом садиби 1837 р., знайденим у Полтавському обласному архіві.


Затишний меморіальний комплекс у самому серці стародавньої Полтави складається з батьківської хати поета, повітки, комори та колодязя-журавля. В часи митця садиба містилася поблизу міських фортечних споруд, на Успенській вулиці — тодішній центральній вулиці міста. Хату придбав 1751 р., як зазначається у купчій, дід Котляревського Іван, на той час диякон Успенського собору. В цьому будинку великий поет Іван Котляревський народився і помер.




Крім хати поета на території садиби-музею розташовані комора, повітка та криниця.




Плато Івановрї гори завершує Біла альтанка - один із символів міста, споруджена вперше в 1909 році на честь 200-ліття Полтавської битви. Вода являє собою напівкруглу в плані колонаду з 8 колон доричного ордера на стилобаті, які несуть розвинутий антаблемент, завершений аттіком. Загальна висота пам'ятки - 9 метрів.




З альтанки відкривається чудовий краєвид на долину річки Ворскли та частину міста: полтавський Поділ, ворсклянську Леваду та Хрестовоздвиженський монастир.




Поруч з альтанкою знаходиться сучасний пам'ятник Галушці, у якого дуже люблять фотографуватися туристи.


Автор - Андрій Бондаренко

Надвірна. Пнівський замок та чотирьохсотлітній костьол

Нехай ви десятки разів бували в Карпатах – майже напевне, що в районі наших найвищих хребтів: Чорногори, Свидовця, Горган – тоді ви кожного разу проїжджали через це місто із дивною назвою Надвірна. Чому жіночого роду? Хоча не варто дивуватись – у Прикарпатті їх повно, жіночого роду: Коломия, Яремча (зараз Яремче), Яблуниця, Ворохта, Верховина… Але у будь-якому випадку, хоча б раз зупиніться у Надвірній, хоч зрозуміло, що поспішаєте, ось же вони, омріяні Карпати, зовсім поруч, або додому ого ще скільки їхати – ну немає натхнення зупинятись у якійсь Надвірній. Але варто – тут є на що подивитись: ратуша – такий собі гуцульський сецесьон, дерев’яна церква під гонтом, колись найпотужніший на Прикарпатті замок – Пнівський; а особливо рекомендую звернути увагу на неймовірну будівлю костьолу, який почали будувати у 1599 році, а закінчили лише у 1937-му.

Успенський костьол

Центр Надвірної

Пнівський замок

Храм Воздвиження Чесного Хреста

Таких храмів в Україні я більш не бачив, і не чув що такі ще є. Європейське бароко, що гармонійно перетікає у модерн, та й без неоготики не обійшлося. Поглянувши на нього з фасаду, ви навіть припустити не можете, який він із тилу, недаремно ж зводили його понад три століття. Ви мабуть скажете, що Саграда Фамілія не так довго будувалася, але ж Надвірна – не Барселона.

Із появою у 16 столітті у місті поляків (читай римо-католиків) з’явилася необхідність у облаштуванні римо-католицького храму. Тодішні власники міста – польські магнати Куропатви, облаштували каплицю у одній із веж Пнівського замку. Але поляків ставало дедалі більше й Павло і Микола Куропатви вирішили збудувати повноцінний храм. Будівництво розпочалося у 1599 році. Освятили його на честь Святої Трійці, а у 1609 році зробили центром парафії, до якої крім Надвірної входили Пнів, Гвізд, Назавизів і Пасічна – загалом аж сто парафіян римо-католиків. Ймовірно, саме тоді храм переосвятили на честь Успіння Богородиці.

У 1713 році храм перебудували, а у 176-му при ньому відкрили лікарню. Які костьол мав форми тоді – нині важко сказати.

1823 року в Надвірній сталася страшна пожежа, яка дуже пошкодила костьол. Відновлювальні роботи розпочали у 1837-му, при цьому храм дещо розширили – прибудували до західної частини ризницю.

У другій половині 19 століття в Надвірній значно зросла промисловість, тому сюди, на заробітки, ринулись сотні поляків. У 1880 роки на Надвірнянщині їх було понад три тисячі, у самій Надвірній – тисячу. В той час було зведено костьол святого Франциска у Делятині – це частково задовольнило потреби римо-католицької громади регіону, але потребував розширення і храм у Надвірній.

Добудова почалася після Першої Світової війни за ініціативи місцевого ксьондза Юзефа Смачняка. Проект добудови розробив львівський архітектор Вавржинець Дайчак. Офіційним роком закінчення будівництва вважається 1937-ий, але насправді закінчили його лише у 90-ті.

Під час німецької окупації Надвірної гестапівці, за підтримку польського підпілля, стратили ксьондза Смачняка, а у 1944-му році почалося переселення поляків на історичну батьківщину -  у Польщу. Через три роки храм закрили й перетворили його на склад Райспоживспілки, хоча спочатку мали намір зробити тут районний будинок культури. Вірянам його повернули лише у 1991 році.

Пнівський замок

Надвірна розташована на правому березі річки Бистриця Надвірнянська, в яку впадає Ворона, в яку, в свою чергу, впадає Стримба, яка ділить місто на дві частини. Між Стримбою і Бистрицею, на південно-західній околиці Надвірної, у передмісті Пнів, яке колись було окремим містечком (більш ймовірно великим селом), розташований замок – найвідоміша пам’ятка міста.

Звели замок у Пневі ті самі Куропатви десь у 16 столітті – точної дати побудови немає, але не виключено, що замок збудували ще до появи міста Надвірна, яке вперше згадується в документах під 1578 роком. А у 1591-му вона отримала магдебургію.

Раніше дослідники вважали що назва міста пов’язана із Пнівським замком – мовляв замок – двір, а місто за двором (надворі). Пізніше цю гіпотезу відкинули й припустили, що десь у місті був інший замок (трохи руїн якого і нині стоять у міському парку). А ще одна версія каже, що назва міста походить від ріки Ворони – над Вороною, над вірна. 

Пнівський замок був тісно пов’язаний із Надвірною – ймовірно завдяки його присутності і зросло місто, адже це був найпотужніший замок Прикарпаття, який лежав перед самісінькими гірськими хребтами, на перехресті торгових шляхів. 

Ось як про Пнівський замок пише Вікіпедія:

«Замок — велика, добре спланована і продумана фортифікаційна споруда, яка до будівництва Станіславської твердині (1662 р.) була найбільшою на всій території Прикарпаття. Він розташований на природному пагорбі, поверненому західною стороною до річки Бистриці Надвірнянської. Замок будували з великих тесаних брил гірського сірого каменю; здебільшого на внутрішніх боках стін використовували також червону цеглу. Мури зводились, перш за все, як оборонний об'єкт, а тому не дивно, що їх товщина сягала одного метра і більше. Зовнішні стіни ще масивніші і неприступніші — товщиною до 1,8 м. Твірних стін п'ять — замок у плані п'ятикутний і укріплений вежами, розміщеними по всьому периметру зовнішніх стін. Веж п'ять, всі вони різні за висотою, формою і призначенням. Кутових веж чотири: східна — кругла, північна і південна — шестигранні, на захід дивиться напівкругла. На стику східної і південної стін — трикутний виступ з двома ярусами бійниць. Бійниці є також уздовж усіх стін та у вежах. Така кількість веж, а також їх помітний виступ за твірну лінію замку, дозволяла добре проглядати й обстрілювати простір вздовж усіх зовнішніх стін. Остання, п'ята вежа — в'їзна. В'їзд у замок здійснювали через підйомний міст, перекинутий через спеціальний рів, який наповнювався водою. Рів штучний; він тягнувся вздовж всієї південної стіни. Зі сходу обороноздатність замку посилювалася глибоким яром, на дні якого протікав потік. На захід природна височина обривається круто сама. Найбільш уразливий і незахищений замок з півночі але, не зважаючи на це, він був для того часу одним з найбільш укріплених та пристосованих до довготривалої облоги в усій Україні.

Ратуша

У 1745 році замок придбала родина магнатів Сенявських, пізніше — Цетнерів.

Замок за свою історію зазнавав неодноразових штурмів, навіть зі сторони місцевого населення, яке ненавиділо польську шляхту - тодішніх загарбників краю. У 1621 році замок захопив буковинський опришка Гринь Кардаш. Пізніше замок був взятий та сильно зруйнований повстанцями під командуванням козацького полковника Семена Височана восени 1648 року, під час Визвольної війни. Великий загін мав 15 тисяч вояків, серед яких була значна кількість мешканців Пнів'я і Надвірної.  Повстанці не тільки захопили замок, але і сильно зруйнували його. Після відступу селянсько-козацького війська проводять значні роботи з відбудови та укріплення замку. Замок відновили, але ненадовго — через рік його знову здобули козаки. Села і міста Прикарпаття ставали об'єктом нападів у часи татарсько-турецьких набігів і зазнавали, якщо ворогові вдавалося їх здобувати (а це траплялося дуже часто), страшних руйнацій. На відміну від багатьох міст, містечок і сіл, які були мало або й зовсім незахищеними, Пнівський замок вигідно відрізнявся, а тому нещастя його часто минало. Так сталося і в 1676 році. Напад тоді виявився особливо руйнівним — впало 13 замків, спустошили Манявський скит і поруйнували Галич, тисячі людей потрапили у тяжку неволю, а на місці багатьох містечок і сіл залишилися самі згарища. І хоч турки сильно пошкодили стіни, але ні штурмом, ні довготривалою облогою замком оволодіти так і не змогли. Після їх відходу його знову відбудували.

1668 року Пйотр Куропатва для відновлення замку отримав рішенням сеймику шляхти Галицької землі 1000 злотих. Часті перебудови, зміна господарів та зміна державних кордонів і напрямків торгових шляхів, розвиток військової техніки вели до поступового занепаду замку — він втрачає значення, важливого військового пункту і замітної оборонної одиниці. Його все активніше перебудовують і пристосовують для інших цілей, але процес занепаду відвернути уже виявилось неможливо. Останні мешканці, чи ті, котрі тут служили, перебували в замку, ймовірно, до кінця XVIII століття А на початку XIX століття замок повністю пустіє і його навіть починають розбирати.

Церква Благовіщення Діви Марії

Не зважаючи на руйнування та час, замок дійшов до наших днів. Найкраще збереглась північна стіна, яка не втратила своєї цілісності і первозданної висоти, не проглядаються на ній і сліди пізніших мурувань. Збереглася навіть штукатурка. Є штукатурка і на круглій вежі, яка сполучає північну і східну стіни. Башта була високою і кількаярусовою. Перекриття між ярусами виконані з дерева. В стінах вежі є спеціальні місця, куди вкладали і кріпили колоди. Є і залишки самих колод. У доброму стані і східна частина. Викладена вона не тільки з каменю, але і з червоної цегли, використовуваної при перебудовах. Східна стіна дає найчіткішу уяву про різницю рівнів поверхні землі всередині замку та оточуючої території: зовнішня сторона стіни вдвічі вища, ніж внутрішня, а це наводить на думку, що в товщі землі всередині замку існувала невидима і прихована від зайвого ока підземна система приміщень. Зрештою, про це свідчать численні входи, які стрімко ведуть униз. У стіні є і вікна, перекриття прольотів для яких виконані з кам'яних балок. Над вікнами виступає карниз. В інших стінах і вежах які збереглися значно гірше і в багатьох місцях потріскали, розсунулися або ж і зовсім розсипалися, прольоти для вікон і входів зі сторони внутрішнього двору виконані технікою склепінь. У стінах мурів і особливо веж є велика кількість каналів розміщених у товщі кам'яного мурування, якими проходив дим. Таким способом в часи середньовіччя обігрівали приміщення. Наявність цих каналів, а також штукатурки, вікон свідчить про те, що з самого моменту виникнення весь комплекс замку планувався і будувався не тільки як фортифікаційна споруда, але і використовувався для житла. Житлові приміщення були і у в'їзній вежі та розташовувались на другому поверсі. Сама вежа сильно пошкоджена, але арка в'їзних воріт уціліла. На фасаді в'їзної вежі збереглись ніші для моста та підйомних ланцюгів.

Замок славився і великою кількістю підземних ходів, що також помітно посилювало його обороноздатність, особливо в часи облоги. Найкраще входи в підземелля збереглися в квадратній вежі. Скільки їх було, цих входів, в яких напрямках і куди вони вели — сказати тепер важко. Але до ще однієї цитаделі, круглої кам'яної вежі, розміщеної в зоні парку теперішнього міста, і званої в Надвірній «малим замком» (на відміну від великого — Пнівського), хід напевне був. Тепер уже назву «малий замок» не вживає ніхто. А ще була колись у місті довга мурована кам'яна стіна. Її вже немає. Залишені самі на себе, споруди не охоронялися, як слід не використовувалися, врешті-решт з часом зруйнувались.

30 червня 2010 року Східна (кругла) вежа була зруйнована внаслідок повені.»

Церква Воздвиження Чесного Хреста

Ще однією значною пам’яткою Надвірної є дерев’яний храм Воздвиження Чесного Хреста, який хтозна коли звели у селі Манява – вона була Благовіщенською церквою, частиною монастиря. У 1793 році, коли монастир закрили, церкву перенесли у Надвірну. Коли вона стала Воздвиженською – я не докопав. У 1840 році її перебудували, а у 1914-му, під час війни, вона згоріла. Але її відновили у (як пишуть) первісному вигляді. Історія храму виглядає якоюсь дивною, але церква дуже цікава, й за своїми формами не поступається багатьом еталонам карпатського дерев’яного зодчества.

Надвірна здавна була містом. Тут розвивались ремесла і торгівля, проводились величезні ярмарки і жило багато євреїв. Дані перепису 1880 року вказують, що із 6552 мешканців 4182 були євреями. Немало.

Значний розвиток міста почався після, того як поряд із ним знайшли нафту. Тут ще й нині функціонують близько 400 свердловин, з яких видобувають немало нафти та газу. Найбільші місцеві підприємства пов’язані  із нафтою: «Нафтохімік Прикарпаття» та «Надвірнафтогаз». Перший – це один із шести українських нафтопереробних заводів, єдиний, який працює із вітчизняною сировиною.

В австрійські часи Надвірну зробили центром повіту, а який же центр повіту без ратуші? Вона є, і на неї варто звернути увагу. Якщо довідники не брешуть, то звели надвірнянську ратушу  наприкінці 18 століття, й була вона двоповерховою будівлею із вежею. У 1914 році верхня частина ратуші згоріла – її пізніше відбудували, але дещо зміненою. Сучасного вигляду будівля набула 1970-ті, під час реконструкції. Тоді було надбудовано треті й мансардний поверх, а над баштою – шпилястий гуцульський дах із слуховими вікнами.

Найбільш помітною будівлею в сучасній Надвірній є просто гігантська церква Благовіщення Діви Марії. На неї всі звертають увагу – гарний приклад стильного культового ново буду.

Текст та фото Романа Маленкова

Кам'янець: укріплення Старого міста

Крім Старої фортеці і Нового замку Кам'янець-Подільський має велику систему міських укріплень, що охопили по периметру древню частину міста і перетворили його на фортецю. У поєднанні з ландшафтом і забудовою кам'янецькі фортифікації створили унікальне містобудівне утворення, що є зараз справжнім музеєм середньовічної фортифікації Поділля. Укріплення Кам'янця розташовані навколо давньої острівної частини Старого міста по кромці скелястих обривів, в каньйоні р. Смотрич і перед західною стороною острова на мису. Складаються з оборонних систем і комплексів, окремо вартових веж і стін загальною протяжністю 4,5 км.


До західних міських укріплень входять Міська брама і Вірменський бастіон, до північно-західних - Вітряна брама з баштою Стефана БаторіяТурецький бастіон і Польська брама, до південно-західних - Руська брама та Гловерівські мури, до східних - ГончарськаРізницька і Кравецька башти.

В'їзд до міста з боку Старої фортеці здійснювався через Міську браму. Брама розташована на проміжній терасі між скелястим перешийком, на якому зведено Замковий міст, та західним терасним майданчиком острівної частини Старого міста, який захищався Вірменським бастіоном. До міської брами входять прямокутна в плані надбрамна башта (у 18 ст. називалася Михайлівською брамою), що прилягає до північного пруга тераси, каземат, збудований на південному прузі тераси, та оборонні мури, що з’єднували башту й каземат між собою (збереглися часткою) та з Замковим мостом.


Міська брама виникла в XVI ст. на основі давніших споруд, рештки яких виявлено в основі каземату та надбрамної башти. Башта первісне була оборонною. Наприкінці XVII ст., під час модернізації укріплень, в ній було влаштовано наскрізний проїзд і прибудовано мури, що утворили оборонний пояс з трьох боків тераси (крім східного) завдовжки 270 м. У 1-й половині XVIII ст. побудовано каземат, у 70-80-ті роки XVIII ст. - галерею для гармат (роботи провадив військовий інженер X.Дальке). У 1876 р. мур між баштою та казематом розібрано.


Каземат-лабораторія:


На верхній терасі над укріпленнями Міської брами розміщений Вірменський бастіон, який виконував функцію оборони головної дороги через Замковий міст і контролював підступи до міста з боку Руських та Польських фільварків. Точний час будівництва бастіону невідомий. Як укріплення він сформувався, в XVI ст. внаслідок будівельних робіт кам’янецьких вірменів під керівництвом італійського інженера Камілуса, який у 30-40-х роках XVI ст. був “начальником кам’янецьких фортифікацій”.


Бастіон був пошкоджений на початку XVII ст., модернізований турками наприкінці XVII ст. У 30-х роках XVIII ст. на бастіоні влаштовано дерев’яно-земляні бруствери, які в 1746 р, перебудовані військовим інженером X.Дальке. У цей час бастіон мав назви “Великий рондель” та “Батарея св.Терези”. Остання перебудова сталася в 60-х роках XVIII ст.: по верху стін замість малих бійниць було влаштовано великі.


В північній частині острова Старого міста на колишній площі Руський ринок розташовується Верхня Польська брама (інша назва - Вітряна брама) з Кушнірською вежею (баштою Стефана Баторія). Вона сполучалася з Нижньою Польською брамою дорогою, яка з боку правого берега річки обмежувалася оборонним муром. На трасі дороги розмішувалась Середня брама, реконструйована у 18 - 19 ст. Комплекс складається з башти Стефана Баторія, напівбашти, оборонних мурів та Турецького бастіону.

Башта Стефана Баторія споруджена 1564-1566 рр. на основі давньої міської брами, що походить, ймовірно, з XIII ст. Обороняла значну ділянку дороги, що піднімалася вгору схилом від Нижньої Польської брами, та контролювала північну частину каньйону Смотрича. Роботами зі спорудження башти керував начальник кам’янецьких фортифікацій М.Галичанин (М.Влодек). Роботи виконував майстер-муляр А.Магро. За описом 1566 р., башта була завдовжки 20,3 м, завширшки 19,1 м та заввишки (з дахом) 25,5 м, мала п’ять ярусів і стіни завтовшки 2,3 м. Башта була підковоподібною в плані, зі стовпом, на який спиралися конструкції даху.

Михайлівська брама:


У 1585 р. башту реконструювали, добудувавши з півдня, з боку міста прямокутний у плані об’єм на всю її висоту, а зі сходу та заходу - двоярусні, прямокутні в плані прибудови під односхилими дахами. У західній частині влаштовано високо піднятий над рівнем дороги проїзд зі стрілчастим склепінням, до якого вела дерев’яна естакада.


Башта набула нового двонаметового завершення. Оборонний мур, зведений ни попередньому етапі, було добудовано, внаслідок чого він охопив усю північно-східну частину острова. Його довжина сягала 140 м. Роботи виконувалися під керівництвом начальника кам’янецьких фортифікацій М.Бжевського за наказом польського короля Стефана Баторія, тому брама і башта дістали назву Королівської, або Баторієвої. У роботах брав участь військовий інженер та придворний будівничий Стефана Баторія К.Рудольфіно.


Башта була двічі відремонтована в XVII ст. ремісничим цехом кушнірів (звідси інша назва - Кушнірська). У 2-й половині XVII ст. відновлено високий дах у вигляді двох спарених наметів. У 70-80-х роках XVIII ст. комендант фортеці Ян де Вітте надбудував башту двома ярусами, переробивши дах на двосхилий; після цього вона дістала назву Семиповерхової.


На початку XVIII століття браму в башті стали називати Вітряною: тут, за легендою, 1711 року під час відвідин Кам'янця-Подільського російським царем Петром I з його голови вітром зірвало капелюх.


Вид з каньйону:


Вид з Польських фільварків:


Поруч з баштою Стефана Баторія розташований Турецький бастіон, збудований в період турецького володарювання (1672 - 1699 рр.) на території, що належала кляштору кармеліток. В основі укріплення - чотири давні каземати, прибудовані з боку міста до оборонного муру XV ст. Укріплення (у XVIII ст. називалося “Батарея діви Марії”, а в XIX ст. - “Панянський рондель” та “Белюард”) являло собою муровану, прямокутну в плані споруду з дерев’яно-земляними брустверами та гарматними амбразурами, які в 1740 р. згадуються як зруйновані. У 1753 р. військовий інженер та комендант фортеці X.Дальке відремонтував батарею, влаштувавши муровані бруствери.


Бастіон у плані - скошений квадрат (розмір сторони - близько 35 м), західний та південний боки якого вирішені відповідно чотири- та двопрогоновими аркадами; висота бастіону - 9м (західний бік) та 11 м (південний бік), а з боку міста - вдвічі менша. Давні каземати в плані - анфілада приміщень розмірами 6x9 м, перекритих коробовими склепіннями.



Одночасно з баштою Стефана Баторія вздовж північного пруга скель було зведено північний оборонний мур завдовжки 46 і заввишки 4,4 м з двома бойовими ярусами. 


Брама оборонного муру між Верхньою і Нижньою Польською брамою:


Герби на брамі - російський орел та герб Поділля:




Башта Стефана Баторія і Турецький бастіон:


Від башти Стефана Баторія і Турецького бастіону Старопоштовий узвіз приведе нас до Нижньої Польської брамиПольська брама, що розташована в каньйоні річки Смотрич у північно-західній частині Старого міста, є складовою частиною оборонно-гідротехнічної системи Кам'янця, що функціонувала в комплексі з Руською брамою, затоплюючи каньйон водою й перекриваючи підступи до міських брам.


Польській брамі присвячена окрема стаття на сайті.

До комплексу Нижньої Польської брами відносять башту Захаржевську ("башту на броді"), що знаходилась на скелі на певній віддалі від неї та виконувала роль спостережного пункту понад бродом через Смотрич на дорозі з Польських фільварків.


Руська брама була головним в'їздом в місто з південного боку. Будівництво комплексу, що складався з восьми башт, барбакану та оборонних мурів загальною довжиною 230 м, було розпочато у XV ст. начальником міських фортифікацій Лянцкоронським на місці більш ранніх фортифікацій.


Руській брамі присвячена окрема стаття на сайті.


У 1721-1725 роках під керівництвом Анджея Арчібальда Гловера де Глейдена над Руською брамою буди зведені потужні укріплення, які прикривали і південно-західну сторону Старого міста. Внаслідок будівництва тут з’явилися бастіон і батарея св. Андрія та мури, які в подальшому стали називати Гловерівськими мурами. Вони контролювали вони підступи до Руської брами та в'їзд до міста з цієї сторони.




Мури розташовані на двох терасах вулиці Успенської і повторюють її напрямок із заходу на схід. Складаються з оборонної стіни з фланговою брамою і двох бастіонів – північно-західного і південно-східного. Стіна має довжину між бастіонами 197 м. Її південно-східна ділянка знаходиться на верхній терасі, північно-західна – на нижній.




Батарея св. Андрія:


Вид з Гловерівських мурів на Руську браму:


Східні укріплення Кам'янця - це елементи давнього оборонного поясу, що проходив вздовж кромки скелі зі східного боку острова і складався з кам’яно-земляних валів та окремих оборонних споруд. Дотепер збереглися три з них - башти Гончарська, Різницька, та Кравецька. Гончарська башта над каньйоном Смотрича відома усім туристам. Саме її всі бачать першою, коли входять до Старого міста через Новопланівський міст:


Гончарська башта - одна з найважливіших ланок оборонної системи східної частини острова Старого міста. Збудована в середині XVI ст. в період активної модернізації фортифікацій. Характерною рисою споруди є скошеність верхньої частини стін для рикошетування чавунних ядер. Цей прийом ввів у західноєвропейську фортифікацію відомий художник, архітектор і військовий спеціаліст середньовіччя Альбрехт Дюрер.




Кругла в плані башта (діаметр - 13 м) поставлена на стрімкому рельєфі. З боку каньйону вона мала п’ять ярусів, з боку міста - три. У рівні 3-го ярусу товщина стін - 2,5 м. У цьому рівні знаходиться вхід у башту, над яким було влаштовано машикулі. Під час ремонту 1583 р. вхід перероблений на вікно, над яким вмонтовано пам’ятну плиту з цією датою та гербом. У південно-західній стіні поярусно розміщені ніші камінів, димові канали яких трьома отворами виходили в комин (не зберігся).




До кінця XVIII ст. башта називалася Різницькою, у XX ст. стала називатися Гончарною. У 1963 р. на башті проведено консерваційно-реставраційні роботи.


Справа до башти примикає будівля колишньої робітничої синагоги (ХІХ ст.):




Гончарська башта з протилежного берегу Смотрича:


Кравецька башта на південь від Гончарської башти збудована в кінці XVI - на початку XVII ст. і призначалася для гарматного обстрілу протилежного берега Смотрича. Башта прямокутна в плані, кам'яна. Зі сторони міста башта була двоярусна, зі сторони скель - трьох'ярусна.


Наприкінці XVII століття в башті було зруйновано перекриття даху. До кінця XIX століття башта була зруйнована. У 1962 році за проектом Євгенії Пламеницької законсервована. Відновлена в роки незалежності. Зараз в башті розташована майстерня кам'янецького митця.


Вид з каньйону:


Підпірний мур біля Кравецької вежі:


Різницька (Слюсарська) башта розташована на північ від Кравецької башти, на кромці стрімкої скелі каньйону. З’єднувалася з Кравецької та Гончарською баштами валами. Збудована в кінці XVI - на початку XVII ст., вона призначалася для оборони далеких підступів до міста з південного сходу.


Башта - кругла діаметром 11 м, триярусна, стоїть на квадратній у плані платформі. Товщина стін - 1,7 м. Бійниці двох типів: зі щоками, що розширюються назовні та всередину башти. Характерною рисою башти є скошений, як і в Різницькій башті, верх стін. Початкова назва башти - Слюсарська (до кінця XVIII ст.), у XX ст. - Різницька. У 1990 р. башту реставровано, але сьогодні зона заросла хащами і перебуває в занедбаному стані.


Різницька башта зсередини:


Найтаємніша башта Кам'янця заховалася у міській забудові у вірменських кварталах Кам'янця на вул. Госпитальній. Казематна башта повинна була контролювати в’їзд до міста з боку Руської брами, який вів через Безіменні ворота у стіні Гловеровських та на вулицю Замкову. Башту збудували у 1667 році на перепаді двох терас, вона нагадувала форму приземленого циліндру.


У 1783-1790 роках комендант Кам'янецької фортеці Ян де Вітте провів її реконструкцію, включивши її до комплексу споруд Гауптвахти. Башта мала санітарно-технічні функції, простіше кажучи, була туалетом.


Її діаметр – 13,4 м, товщина стін –1,4 м, висота з боку майдану – 4, 5 м, а з протилежного північного боку – 11 м. Споруда має конусоподібний дах, а також прямокутну прибудову. Всередині її є стовб, у якому з нижнього, зараз засипаного ярусу, проходить до самого верху вентиляційний канал. По периметру стін на рівних відстанях розміщені віконні отвори, що нагадують бійниці, перекриті кам’яними перегородками трьохцентрового обрису. Є плита з білого каменю, розміщена на її стіні з датою її останньої реконструкції – 1783 рік. Згодом башту реконструювали ще й у 1963 році, свого часу її приміщення орендувала бавовняна фабрика.

Чинадійове

Селище міського типу Чинадійове розташоване на правому березі Латориці в декількох кілометрах на північ від Мукачева. В містечку - відразу ж два добре збережених замки, а це вже є унікальним. Один з них - мисливський замок Шенборнів, з яким ми вже знайомилися.

Поселення було засновано у 1214 році, як поміщицький двір Св. Миколая, під назвою Золява Сент-Міклош. Угорську назву Сент-Міклош містечко носило аж до 1944 року. У 1264 році король Іштван V подарував Сент-Міклош магістрові Адалару, а через деякий час він перетворюється на центр домінії на кордоні угорських володінь. За своїм розвитком Сент-Міклош в ті час значно випереджав сусіднє МукачевоУ 1387 році власниками навколишніх земель стали магнати Перені. Завдяки ним у 1456 році Сент-Міклош одержав статус містечка. Тоді ж в долині річки Латориці і виріс замок, яких охороняв карпатський перевал "Руська брама". Фортеця була створена у відповідності до тодішніх європейських віянь в архітектурі, і відрізняється від більшості замків Закарпаття.  

Збережений двоповерховий головний корпус замку має стіни метрової товщини. З північного боку будівлі розташовані дві триярусні круглі вежі, які звернені у бік небезпеки - до Карпатських гір. На обох поверхах замкової будівлі розміщено 6 кімнат. Стіни замку практично позбавлені декору що підкреслює суворий вигляд фортеці. По периметру замкової будівлі над вікнами другого поверху можна побачити понад півсотні вузьких квадратних бійниць незвичної форми, що більше нагадують декоративні елементи. За переказами під замком збереглися давні підземні ходи.  

У 1657 році замок зазнав руйнівного напад військ польського графа Любомирського. Під час Визвольної війни 1703 - 1711 року фортеці була опорним пунктом керівника повстання куруців Ференца ІІ Ракоці. Після поразки повстання всі володіння Ракоці були конфісковані.  

У 1726 році австрійський цісар Карл IV подарував їх канцлеру Священної Римської Імперії барону Лотару-Францу Шенборну. Будучі в поважному віці, той доручив керівництво Мукачівською і Чинадійовською домініями своєму племінникові графу Фрідріху-Карлу Шенборну. Нове володіння Шенборнів було одним з найбільших маєтків в Австро-Угорщині. Воно займало площу близько 3,5 тис. кв. км (приблизна площа трьох адміністративних районів в сучасній Україні).  

Замок перебудували у 1734 році, а у 1749 році на замкових валах тодішній хазяїн Сент-Міклоша Ференц Башінаді заклав прекрасний парк, який до наших днів майже не зберігся. Після реконструкції у 1839 році, якою керував Герман Ігнаці, замок набув сучасного вигляду. У роки Другої світової війни нацисти перетворили фортецю на в'язницю.   

Нещодавно замок взяв в оренду на 49 років закарпатський художник Йосип Бартош. Своїми силами він відновлює фортецю і розбудовує в її стінах музей. Вхід до замку безкоштовний. Безкоштовно для вас проведе екскурсію замковими кімнатами симпатична дівчина-екскурсовод. Але бажано пожертвувати трохи грошей в копилку на підтримку замку і тієї благородної справи, яку роблять Йосип Бартош та працівники замку.   IMG_7721 

Через дорогу розташований колишній готичний храм Св. Миколая, зведений у XIV столітті для римо-католицької громади. Пізніше, коли чисельність українців збільшилася, передали греко-католикам. Після однієї з реконструкцій святиня набула рис оборонного характеру. У 1814 році до західного фасаду добудували башту і перебудували наву з вівтарем. Зараз належить православним. Греко-католики ж користуються храмом Св. Іллі, зведеним у 1937 році.  

Автор - Андрій Бондаренко

Знову про Мезинський національний парк. Десна, стоянка кроманьйонців та Пузирева гора

Мезинська стоянка

Кістяк людини, яку вважають предком сучасних європейців було знайдено у 1868 році у печері Кро-Маньйон (Cro-Magnon) у французькому департаменті Дордонь. Ця людина, яка заселяла Європу від 40 до 10 тисяч років отримала назву кроманьйонець. На теренах України поселення кроманьйонців було знайдено у 1907 році у селі Мізин (нинішня назва Мезин). Знахідка ця сталася за доволі цікавих обставин. Козак (на початку ХХ століття на Чернігівщині ще існувало козацьке соловіє, хоча офіційно українське козацтво Росія ліквідувала у ще у 1775 році) Сисой Кошель копав яму для фундаменту нового будинку (а може сараю) і знайшов кістку незнайомої йому тварини. Цю кістку мудрий козак передав місцевому священику, а той, у свою чергу, відвіз її до Чернігова.

Мезинською знахідкою зацікавився видатний український учений (етнограф, антрополог і археолог), на той час доцент Петербурзького університету, випускник університету Київського – Федір Вовк. Він ідентифікував кістку мамонтовою й розпочав дослідження у Мезині… В імперській археології це була «бомба» - археологи розкопали поселення людини доби палеоліту. За весь період досліджень було знайдено п’ять куполоподібних жител, які споруджувались із довгих жердин і вкривалися шкірами тварин. Були знайдені залишки посуду, знаряддя праці і, найголовніше, музичні інструменти – унікальна і єдина у Європі знахідка – примітивні брязкальця й тарабанілки вік яких – 18 тисяч років. Деякі з них виготовлені із кісток мамонта.

Вікіпедія пише: «Тут же було знайдено і згодом розшифровано прадавні графічні записи музики, тобто тогочасні ноти. Цю дивовижну музику понад 20-тисячолітньої давнини вже кілька років можна чути у виконанні чернігівського військового оркестру Північного оперативного командування Збройних Сил України.»

Також на Мезинській стоянці знайдено високохудожні вироби із мамонтової кістки: різноманітні прикраси (серед яких найдавніший у світі браслет із меандровим орнаментом) та статуетки, серед яких унікальні зображення прадавнього божества – Жінки-Матері. Ще однією феноменальною знахідкою є найстаріший календар, вирізаний також на кістці.

18 тисяч років тому на території України клімат значно різнився порівняно із теперішнім. Було значно холодніше, а замість теперішніх природних зон панувала лісотундра. Ймовірно кроманьйонці уподобали собі затишні глибокі й недовгі яри та балки Мізоцького Подесіння, адже мешкали вони тут не лише влітку, але й зимою, вдало полюючи на звіра та ховаючись від лютого холоду.

У 1965 році у Мезині було створено археологічний музей. Ініціатором його створення, хранителем та багаторічним директором був Василь Єлисейович Куриленко.

Національний природний парк

Наш сайт вже подавав офіційну інформацію про Мезинський національний природний парк, тому повторюватись не буду, додам лише неофіційно від себе.

Всю цю красу мені вдалося побачити завдяки прес-туру організованому Міністерству екології та природних ресурсів.

Прекрасна меандруюча Десна, із височенним правим берегом та широкою, майже до обрію, лівобережною заплавою, всіяною великими і малими старичними озерами. Густий ліс та безкраї луки, короткі, але навдивовижу глибокі яри у лесах та вкриті яскраво зеленим трав’яним килимом мальовничі балки. А ще багатовікові дуби, безкоштовні пороми на військових понтонах, крейдяний берег та белемніти (залишки доісторичних молюсків). Старовинна дерев’яна житлова архітектура Сіверського Полісся, ну й пагорби із фантастичної краси краєвидами, які відкриваються з них.

Прес-тур починався у археологічному музеї. Прекрасна місцина під горою була місцем стоянки кроманьйонців, на якому нині скляний купол законсервованого розкопу. А сам музей міститься у дуже цікавій дерев’яно-цегляній будівлі, датованій вісімнадцятим століттям. Більшість цінних знахідок, знайдених під час археологічних досліджень нині розкидані по різних куточках (музеях) нашої неньки України, та й у закордонних музеях їх немало. Але й у Мезинському музеї є на що подивитись, хоча провінційно-совковий стан експозиції мене не вразив. Значно краще виглядає «філіал» цього музею, створений при візит центрі національного парку.

Після музею був пором через Десну. Наче нічого особливого, але подібних в Україні практично не збереглося. Таких на території парку три. Вони заміняють населенню мости. Цікаво, що на лівому березі річки поселень ніяких немає, але населення туди переправляється регулярно із правого лісового берега, адже лише там воно має сінокоси – на заплавних луках.

Поромна переправа продовжувалась майстер класами із народного художньо-декоративного мистецтва, які були влаштовані спеціально для журналістів на березі Десни, але не є якоюсь фікцією чи бутафорією, адже діти у гуртках дійсно займаються плетінням із соломи, гончарством та розписом дерев’яних та керамічних виробів. Журналістам вони показали те що вміють (звичайно, разом із своїми майстрами-вчителями).

У заплаві Десни на мальовничому схилі ми доторкнулись до енергетичного заряду багатовікового дуба Мазепи. Пізніше побували у візит-центрі парку, а ще пізніше шукали белемніти на крейдяному річковому березі. Слід зазначити, що їх тут досить багато й хвилин за п’ять, маючи гарний чіпкий зір знайти їх цілу жменю неважко.

Із Вікіпедії: «Белемні́ти (Belemnoidea) — група (ряд чи кілька рядів) десятируких головоногих молюсків. Були схожі на сучасних кальмарів. Белемніти були найбільш поширені в юрському та крейдовому періодах. Окремі представники відомі з пермі; масового розвитку і найбільшої різноманітності белемніти досягли в тріасі; в еоцені вони вимерли. Це були рухливі хижі тварини. Белемніти мали внутрішній (вкритий мантією) скелет, викопні рештки якого часто зустрічаються у породах мезозойської ери. Цей скелет складався з фрагмокону (багатокамерної арагонітової черепашки, що у белемнітів мала вигляд маленького прямого конуса), ростра (rostrum — масивної кальцитової структури, що охоплювала фрагмокон ззаду) та проостракуму — довгого виросту фрагмокону спереду, що являв собою рудимент верхньої стінки передньої камери. В найбільшій камері фрагмокона містилося тіло молюска, а всі інші камери були, ймовірно, наповнені газом і сполучалися з тілом сифоном, що пронизував його поблизу черевної сторони.»

 

Завершився прес-тур фантастичним обідом (чи то вечерею) у фантастичному місці. Під часу обіду журналісти покуштували страви місцевої кухні, від одного погляду на які відразу текли слинки. Але яка ж українська кухня (особливо поліська) без прекрасних рецептурних наливок і настоянок. Це був справжній банкет на Пузиревій горі – саме так називалося те казкове місце де він відбувався. Під нею раніше була садиба місцевого (можливо легендарного) горшколіпа на прізвище Пузир – глина та суглинки – все що потрібно гарному гончару. Від його прізвища і пішла назва гори, яка здіймається над дзеркалом Десни метрів на шістдесят. Звідси видно величезний річковий меандр й не менш величну заплаву. Красота!

У парку є кілька будиночків для туристів. Місць небагато, але два десятки душ парк на проживання (або нічліг) прийняти може. Щоправда, готувати їжу доведеться самому (якщо не домовитись із кимось із місцевих). А ще тут є зелена сільська садиба і прекрасна ковбаса місцевого виробництва (підприємство називається «Авангард»). Та я вважаю, що якби й не було тут якихось зручностей – і в наметі розташуватись можна. Тутешня природа варта, щоб за неї і якогось комара стерпіти.

Текст та фото Романа Маленкова

Кінбурнський півострів. Парадокси заповідного півдня

Немає в Україні більш парадоксального місця ніж ця смуга суходолу між Дніпро-Бузьким лиманом та Чорним морем. Парадокси Кінбурна незліченні… Ну де ще в Україні мешканцям сіл (а їх на косі, в межах області, три) щоб дістатись до районного центру – Очакова – потрібно подолати 10 км води? А взимку, коли лиман вкриває крижана шуга, навігація стає неможливою, і щоб потрапити у райцентр селянам із Василівки, Покровки чи Покровського. доводиться бороти страхітливу піщану дорогу (хоча називати її так можна лише крізь зуби) на 66-му ГАЗ-оні, чи 13-му ЗІЛі, чи УРАЛі, а то й взагалі на тракторі, до асфальту у Херсонській області, а потім через Херсон, Миколаїв, понад 3 сотні км до чиновників у Очаків, ну і назад так само. А з приводу «швидкої» взимку – так взимку тут краще не хворіти…

Озера - окраса Кінбурнського півострова, їх тут близько п'яти сотень

Унікальна місцевість, ніби із минулих століть, без жодного легковика (не рахуючи УАЗів та ЛУАЗів) влітку наповнюється дорогезними джипами, які ломляться сюди в пошуках чистесенького моря і спокою, самі знищуючи спокій ревінням своїх двигунів. Влітку бази відпочинку Кінбурнського півострова переповнені, так само як і численні дачі, та сільські оселі – за відсутності Криму український відпочивальник вишукує для себе нові й нові шматки морського узбережжя. Але абсолютна відсутність доріг все рівно залишає довжелезні пляжі напівпорожніми, а дороги тут ніхто будувати не збирається – тутешній рейсовий автобус – УРАЛ.

Найбільше село Кінбурнського півострова – Василівка. В ньому мешкає близько 400 осіб. В радянський період головними підприємствами тут були рибколгоспи – рибу відловлювали у великих кількостях, як у лимані, так і на морі – рибаки були заможними людьми. Із розвалом СРСР розвалились і рибколгоспи, риби стали ловити менше а реалізувати її стало важче. Але із Василівки народ не розбігається – багато хто вже спробував міського життя, шукав роботу у Миколаєві, але повернувся назад на Кінбурн, до природи, до моря, до залежності від власних сил. Нині у Василівці немало і молодих родин, які займаються власним господарством. Дехто тримає по три-чотири корови, хоча заготівельники молока сюди і не доїжджають. Ну і рибалку ж ніхто не відміняв.

Природа півострова унікальна ще й тим, що тут, в зоні посушливого степу, сформувались лісові і навіть болотні ландшафти. Давньогрецький історик Геродот називав цю територію Гілеєю – звідси мешканці Ольвії, яка стояла на іншому боці лиману, возили дрова. Пізніше на півострові стояла турецька фортеця Килин-Бурун (звідси і трансформована назва Кінбурн), яку свого часу захопив Суворов, мотивуючи свої дії міфом про «ісконна рускіє зємлі». Англійці, іспанці, французи захоплювали території чесно, як пірати, по закону сильнішого, а от Москві потрібно було брехати, щоб власний народ вважав царя-батюшку і його імперію найгуманнішими у світі – ми ж чужого не берем – своє повертаємо. Але чому ж тоді не знайшлося в історії назв для Очакова та Кінбурна – просто трансформувались турецькі Ачи-Кале та Килин-Бурун – бо такі то «ісконна рускіє».

Туристи й курортники, яких в останні десятиліття стає на півострові все більше, не завжди дбайливо ставляться до природи цієї унікальної місцевості. Щоб її уберегти було створено два великих об’єкти природно-заповідного фонду: регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса» (17890 га) та національний природний парк «Білобережжя Святослава» (35223 га). А ще тут розташована ділянка Чорноморського біосферного заповідника – «Волижин ліс».

Кінбурнська коса – це унікальний ландшафт Нижньодніпровських пісків. Тут розташовано близько п’ятисот озер, більшість з яких мілководні, чисті і солоні (наприклад, Черепашкові), але є і прісні. Ці озера є місцем нагулу цінних видів риб, зокрема кефалі.

В межах коси розташоване найбільше у Європі поле диких орхідей, та найбільше на півдні України місце зростання вільхи, яке називається Ковалівська сага. Вільхи тут сягають у висоту 18 метрів, при товщині стовбура  50 сантиметрів. Зростають вони на грунтових острівцях діаметром до 2 метрів, серед глибоких водяних вікон.

Значні площі півострова займають луки, на яких є, навіть, дикі коні – свого часу вони залишились самі (господарі чи то залишили це місце, чи то вмерли), здичавіли і розмножились. Рідко коли побачиш у неволі таких гарних тварин – шерсть блищить, ребра не стирчать… Вовків тут дуже багато, а ще, у сезон, величезна кількість грибів, зокрема білих.

В заповідних акваторіях водиться багато риби, серед якої і дуже рідкісна: білуга, осетер, лосось, судак морський. Узбережні ліси півострова – місце зимівлі орлана білохвоста. В суворі зими його тут може збиратись до трьох сотень, зазвичай же зимує 50-70 особин. Із великих птахів наймасовішим тут є пелікан рожевий – щороку декілька сотень цього гігантського риболова займає прибережний простір.

Серед змій тут присутні гадюка степова та полоз сарматський, а загалом більше 5 тисяч видів тварин (переважна більшість - комахи) мешкає на півострові та в його акваторіях.

Тростянець

Пам'ятки Тростянця на Сумщині настільки цікаві і охайні, що місто запросто може конкурувати з найгарнішими провінційними західноукраїнськими містечками. А ще переваги Тростянця в тому, тут все перебуває просто в ідеальному стані. Візитівка міста - замкоподібний Круглий двір, а також палац Кеніґів. В місті є декілька цікавих церков та старих будівель. А на околиці міста розкинувся мальовничий дендропарк "Нескучне". Добиратися до Тростянця дуже зручно: поїздами, що курсують між Києвом і Харковим через Суми. Також є численні приміські поїзди з Сум і Харкова. Їхати треба до станції Смородине. Від станції до пам'яток міста - 10-15 хвилин пішки.


Тростянець, як і більшість навколишніх слобожанських поселень, утворився в першій половині XVII ст., під час нової хвилі переселення селян і козаків з Правобережної України на Слобожанщину, викликаної поновленням панування польської шляхти після битви під Берестечком. Наприкінці XVII століття власником Тростянця стає охтирський полковник Іван Перехрестов, а у 1720 році тростянецькі перейшли до царського духовника Тимофія Надаржинського.

У 1749 році сини-спадкоємці Тимофія Надаржинського — Йосип, Денис, Герасим, Пилип збудували у Тростянці Круглий двір - садибу-манеж, яка на сьогодні є найдавнішою громадською спорудою східної частини України, яка збереглася до нашого часу та не має аналогів в Українській архітектурі середини XVIII ст.


Круглий двір овальний у плані, схожий на невелику фортецю, по периметру котрої розміщено чотири круглі трьохярусні вежі та одноповерхові приміщення, в яких навіть у ХХ ст. ще жили люди. Зовні Круглий двір оточує товста стіна зі стрільчастими нішами, яка розділена на два яруси карнизом з декоративними машикулями.
P2171228.JPG

Зі східної сторони «фортеця» має великі цегляні аркові ворота, на яких можна побачити герб міста та рік будівництва садиби.
P2171300.JPG

У будівлі простежується поєднання елементів готичного стилю та українського бароко. «Круглий двір» входив до величезного помістя Надаржинських, згодом — Голіциних і використовувався як сцена для цирку та акторів, а також для господарських потреб.
P2171232.JPG

До 1820 року Тростянець належав безпосередньо сім'ї Надаржинських, а з 1820 року у якості посагу переходить до сім'ї генерала Олексія Корсакова, з 1843-го — до сім'ї князя Василя Голіцина. Коли Тростянець перейшов у власність сім'ї Голіциних, Круглий двір було облаштовано під цирк та стайні; під стінами містилися трьох'ярусні ложі для глядачів.
P2171230.JPG

У першій половині ХХ століття (довоєнні та післявоєнні роки) «Круглий двір» використовувався для житла, потім як склад і тільки вже пізніше йому надали звання унікальної пам'ятки архітектури. У 1905 було проведено капітальний ремонт — укріплено стіни контрфорсами, прикріплено флюгер над вхідною аркою круглого двору, відремонтували та перекрили дахи башт тощо. За радянської доби реставраційних робіт пам'ятки вже не проводили, хоча питання це поставало неодноразово, враховуючи й ту подію, що в часи, коли в круглому дворі розміщувалася база райспоживспілки, тут сталася пожежа, яка нанесла значні втрати зовнішній та внутрішній частині будівлі. У 2007 пам'ятку почали ремонтувати та проводити відновлювальні роботи.


Поряд з Круглим двором Василь Голіцин збудував невеликий «княжий палац» (поміщицький будинок), до якого примикали парк, оранжереї та кам'яна церква (нині діюча Благовіщенська церква). В палаці часто приймали поважних гостей, одним із таких гостей був Петро Чайковський.
P2171242.JPG

Палац збудовано з цегли в стилі класицизму з елементами бароко. Складається з прямокутної в плані центральної двоповерхової частини з короткими крилами, які переходами з'єднуються з одноповерховими, поставленими на підвали, Г-подібними в плані флігелями. Фасади палацу рустовані, вікна центральної частини прикрашені сандриками у вигляді карниза, флігелів - розетками в нішах.
P2171244-1.jpg

В 1868–1874 роках маєтком володіє петербурзький купець Марк. 1874 року Тростянець придбав великий цукрозаводчик Леопольд Кеніґ. Останнім власником маєтку до 1917 року був його син Юлій. За Кеніґів середня частина будівлі була розібрана і побудована наново, крила-флігелі збереглися в тому вигляді, якими вони були раніше. При перебудові в декор фасадів були включені елементи стилю бароко (криволінійні фронтони, скульптура), змінено планування, будівля сполучена з флігелями.
P2171241.JPG

Головний вхід влаштований по подовжній осі будівлі в лоджії, фланкованої колонами, на верхньому поверсі по ширині лоджії - тераса, по сторонах якої поміщені барельєфи.
P2171267-1.jpg

P2171240.JPG

З протилежного фасаду, з боку парку, вхід в палац - через двох'ярусну терасу, що спирається на колони і нижній ярус, захищений балюстрадою, верхній - металевими гратами художньої роботи.


По сторонах тераси на верхньому поверсі ніші із скульптурами путті. У інтер'єрі збереглися парадні дерев'яні сходи, танцювальний зал, прикрашений ліпленням і скульптурою.
P2171262.JPG

P2171257-1.jpg

Від вхідної брами уздовж палацу до берегу річки Боромля веде Алея закоханих:
P2171266.JPG

P2171265.JPG

Поряд з нею - виставка скульптур:
P2171261.JPG

P2171253.JPG

Але завершується альтанкою на березі Боромлі.
P2171250.JPG

До ансамблю садиби входить Благовіщенська церква, яка будувалася з 1744 по 1750 рік у стилі раннього класицизму з елементами бароко. Церква є найстарішою культовою спорудою Тростянця.


У XIX ст. до церкви добудували добудовою трансепт і прибудову до нього зі східного боку вівтарної частини.




На західній околиці Тростянця знаходиться цікава природна пам'ятка - великий ландшафтний парк "Нескучне". Парк засновано на початку XIX століття нащадками Надаржинськими. Від початку створення й до 1917 року парк змінив кількох господарів: Надаржинських, Корсакових, Голіциних. З 1874 року Нескучанська перлина належала цукрозаводчику Кенігу.


Озера, які складають неповторну композиційну картину парку, були створені штучно. Перші два — на початку XIX століття. Період народження третього — 1980-ті роки. Водойми виникли шляхом побудови дамб на річці Тростинка.




У 1809 році (за часів князя Голіцина) на територія Нескучанського парку виник мальовничий «Грот Німф». Він був побудований на честь 100-річчя перемоги російського війська під Полтавою. У споруді влаштовувалися театралізовані вистави, де танцювали німфи (звідки й назва) та сильфіди. Існує легенда, що «Грот Німф» є «воротами» в підземний хід, який сягає монастиря в Охтирці.




Так грот виглядає зсередини:


На північному узліссі Кеніг у 1913 році побудував садибний будинок у стилі модерн, у якому сьогодні міститься офіс Краснотростянецького відділення Українського науково-дослідного інституту лісового господарства. Це — найстаріша науково-дослідна установа лісового профілю в Україні, побудована на базі Тростянецького лісгоспу.




Повернемося до центру міста і оглянемо ще декілька пам'яток. Усі вони розташувалися на головній вулиці Горького, яка в самому центрі міста переходить у вулицю Червоноармійську. На головній площі міста стоїть колишній магазин купця Ф. Курила (1908 рік):


Торгівельний будинок напроти:


Стара забудова по вул. Червоноармійській:




На Червоноармійській зберігся будинок школи, в якому народився, жив і навчався Микола Хвильовий Фітільов М. Г.) — український письменник:


Майже в кінці вулиці Червоноармійської на виїзді в бік Охтирки знаходиться Благовіщенська церква. Храм будувався з 1903 по 1913 роки у русько-візантійському стилі.


Фасади основного об'єму і дзвіниці пишно декоровані арками, нішами, поясами арочок і зубців, колонками. Декор виконаний із застосуванням лекальної цеглини. Поли - з метлахскої плитки.




40-метрова дзвіниця відзначається тонкою, художньою роботою народних майстрів-каменярів.


По дорозі з центру міста до вокзалу по вул. Горького можна побачити залишки економії Л. Кеніга:


Вальцевий млин економії Л. Кеніга:




Автовокзал та залізничний вокзал станції Смородине - сучасний і великий:

Автор - Андрій Бондаренко